Стан правового регулювання поводження з біологічною зброєю в Україні

Анотація

Питання епідемічної безпеки є актуальним останніми роками. Широкомасштабна війна, розпочата рф із
24.02.2022 р. на території України не лише не вирішила питання захисту громадського здоров’я від різноманіт-
ніших загроз, а навпаки, загострила та підвищила їх актуальність. Доводиться констатувати постійну напру-
гу через зростання ризику застосування росією різноманітної, в тому числі й біологічної, зброї проти України,
яка є різновидом зброї масового ураження.
Враховуючи таку ситуацію, у статті досліджено стан правового регулювання поводження з біологічною
зброєю в Україні. Констатовано, що таке правове регулювання відповідає світовим тенденціям. Наша держава
є учасницею всіх міжнародних актів, які стосуються питання заборони та запобігання застосуванню біологіч-
ної зброї. Аналіз низки міжнародних актів (Протокол про заборону застосування на війні задушливих, отруйних
або інших подібних газів та бактеріологічних засобів (1925), Конвенцію про заборону розробки, виробництва та
накопичення запасів бактеріологічної (біологічної) і токсинної зброї та про їх знищення (1972) та ін.) виявив їх
окремі недоліки, які приводять до можливості уникнути відповідальності за розробку біологічної зброї або до
складнощів у доведенні такої діяльності певною державою. Встановлено, що ці недоліки призводять до відсут-
ності достатньо дієвого механізму для захисту людства від використання такого озброєння. У той час автор-
ки дійшли до висновку, що національне законодавство містить категоричні та достатні заборони щодо вчинен-
ня таких діянь. При цьому слід переглянути парадигму національної безпеки шляхом створення ефективного
механізму протидії загрозам громадському здоров’ю, а також подолання медико-біологічних, економічних, со-
ціальних, гуманітарних та інших наслідків розповсюдження особливо небезпечних інфекційних хвороб. У цілому,
наявність збройного конфлікту на території нашої держави підвищує загрозу застосування біологічної зброї
проти громадян чи військових, що зумовлює потребу глибокої розробки проблеми на фундаментальному рівні
задля оптимального законодавчого закріплення нових підходів до забезпечення епідемічної безпеки України, як
частини її національної безпеки.