ПИТАННЯ БОРОТЬБИ ЗІ ЗЛОЧИННІСТЮ

Запобігання злочинності в постконфліктних державах: від аналізу викликів до практики їх нейтралізації

Владислава Батиргареєва — пн, 25 тра 2026 00:00:00 +0300

Статтю присвячено комплексному кримінологічному аналізу викликів, що виникають у постконфліктний період. Крім того, окреслено деякі стратегічні напрями нейтралізації цих викликів. Також обґрунтовано, що збройні конфлікти виступають потужним деструктивним чинником, який призводить до трансформації криміногенного середовища та деформації правосвідомості суспільства. На основі аналізу аналітичних даних міжнародних організацій висвітлено глобальну тенденцію інтенсифікації збройних конфліктів, що актуалізую потребу в розробці запобіжних моделей безпеки.

У статті досліджується три основні моделі постконфліктної трансформації, а саме: балканська (зрощування ветеранських структур з організованою злочинністю), латиноамериканська (приватизація безпека та виникнення парамілітарних структур) та африканська (формування «економіки трофеїв»). Висунуто гіпотезу щодо специфіки української моделі виходу із кризи та трансформації постконфліктної злочинності, якою можуть охоплюватися: а) ефект «трансформації зла», тобто перетворення зовнішньої агресії на внутрішню соціальну напруженість та злочини на гранті ненависті; б) інституційна корупція в оборонному секторі внаслідок непрозорих схем у воєнно-промисловому комплексі; в) гібридизація безпекових структур та ризики криміналізації осіб із бойовим досвідом за відсутності належної реінтеграції та соціальної адаптації.

У статті констатується, що ефективна нейтралізація цих загроз потребує відмови від лінійних підходів на користь динамічного моніторингу, перезавантаження системи правосуддя та інклюзивної ветеранської політики.

Ключові слова: запобігання злочинності, постконфліктна держава, криміногенні виклики, транзитивне
суспільство, гібридизація безпеки.

Еволюція ідеології кримінально-правової охорони основ національної безпеки України

Вячеслав Борисов, Катерина Новікова — пн, 25 тра 2026 00:00:00 +0300

Статтю1 присвячено дослідженню еволюції ідеології кримінально-правової охорони основ національної безпеки
України. Актуальність теми зумовлена тим, що кримінально-правове забезпечення національної безпеки є важливим
інструментом захисту національних інтересів України. Наголошено, що аналіз історичного розвитку відповідних норм
дає можливість простежити зміну законодавчих підходів до визначення найнебезпечніших посягань на державність
та їх зв’язок з політико-ідеологічними й конституційними трансформаціями. Метою статті є аналіз ідеології розви-
тку кримінально-правової охорони основ національної безпеки України, виявлення тенденцій і проблем нормативного
регулювання на різних етапах. Для цього досліджено радянське кримінальне законодавство та КК України 2001 р.
Установлено, що еволюція ідеології кримінально-правової охорони зазначеної сфери відбиває зміну уявлень про зміст
і пріоритети такого захисту. У радянську добу відповідні норми були спрямовані насамперед на охорону політичного
режиму, соціалістичного ладу та партійної монополії на владу, що зумовлювало їх ідеологічно-репресивний характер.
Після відновлення незалежності України, прийняття Конституції України 1996 р. та КК України 2001 р. відбулося
переосмислення цінностей кримінально-правової охорони: ними стали суверенітет, територіальна цілісність, демо-
кратичний конституційний лад та інші національні інтереси України в їх зв’язку з правами і свободами людини. Об-
ґрунтовано, що події 2014 і 2022 рр. започаткували новий етап розвитку кримінального законодавства у цій сфері, для
якого характерні криміналізація та диференціація нової антисуспільної діяльності, посилення караності існуючих
кримінальних правопорушень. Узагальнено, що сьогодні кримінально-правова охорона основ національної безпеки Укра-
їни формується під впливом воєнно-політичних викликів та потребує вдосконалення з урахуванням вимог системності,
юридичної визначеності та узгодженості з конституційними цінностями демократичної правової держави.
Ключові слова: національна безпека України, кримінально-правова охорона, еволюція законодавства, кримі-
нальні правопорушення проти основ національної безпеки України, криміналізація та декриміналізація, ідеологія
кримінально-правової охорони.

Воєнні злочини та кримінальні правопорушення проти основ національної безпеки України: основні тенденції правозастосовної диференціації

Зоя Загиней-Заболотенко — пн, 25 тра 2026 00:00:00 +0300

У статті досліджено окремі аспекти проблеми правозастосовної диференціації воєнних злочинів від кримінальних правопорушень проти основ національної безпеки України. Виявлено випадки, коли у судовій практиці фактично тотожні діяння в одних випадках кваліфікуються за статтями розділу І Особливої частини КК України, а в інших як воєнний злочин, що віднесено до правової невизначеності судової практики та запропоновано окремі шляхи її вдосконалення. Зокрема, ухвалення рішень громадянином України, призначеним окупаційною владою «суддею», від імені Російської Федерації, окремі з яких порушують закони та звичаї війни, запропоновано кваліфікувати за сукупністю статей 111 та 438 КК України (якщо оцінка надається одним вироком). Досліджено, що керівництво громадянами України російськими «військово-патріотичними рухами» (на кшталт Юнармії) і, як наслідок, мілітаризація українських дітей, є воєнним злочином та потрібує кваліфікації за ст. 438 КК України. Зроблено висновок, що призначення окупаційною владою громадянина України на керівну посаду незаконно створеного правоохоронного органу та вчинення ним дій, які є воєнним злочином, підлягають кваліфікації за сукупністю ч. 2 ст. 111, ч. 7 ст. 111¹ та ст. 438 КК України (якщо оцінка надається одним вироком). Запропоновано у разі попередньої кваліфікації за ст. 111² КК України дій громадянина України, який сприяв військовослужбовцям Збройних Сил Російської Федерації у різних формах, встановлювати відсутність складу воєнного злочину. Доведено, що невибіркові обстріли об’єктів критичної інфраструктури, знищення цивільних об’єктів / цивільного майна доцільно кваліфікувати за сукупністю статей 113 та 438 КК України. Запропоновано варіанти кваліфікації дій громадян України, які на виконання завдань представників держави-агресора або інших осіб, знищують шляхом підпалу майно, яке має стратегічне значення для України, є об’єктом критичної інфраструктури, а також автомобілі, належні військовослужбовцям Збройних Сил України.
Ключові слова: воєнні злочини, кримінальні правопорушення проти основ національної безпеки України, дер-
жавна зрада, колабораційна діяльність, пособництво державі-агресору, диверсія, кримінально-правова кваліфі-
кація, правозастосовна диференціація.

Конституційний лад як об’єкт кримінального правопорушення, передбаченого ст. 109 КК України

Олександр Пащенко — пн, 25 тра 2026 00:00:00 +0300

У статті розглянуто конституційний лад як безпосередній об’єкт кримінального правопорушення, перед-
баченого ст. 109 КК України). Наголошується, що проблема забезпечення та непорушності конституційного
ладу в сучасних умовах набула пріоритетного значення не лише для фахівців у галузі кримінального права, а й для
вчених-конституціоналістів. Констатовано, що поняття конституційного ладу посідає центральне місце в су-
часній теорії конституціоналізму, оскільки за його допомогою визначаються фундаментальні засади організації
державного і суспільного життя.
Метою дослідження є з’ясування того, які із значень поняття «конституційний лад», що виокремлюються
в доктрині конституційного права, мають використовуватися під час характеристики об’єкта кримінального
правопорушення, передбаченого ст. 109 КК України. Визначено, що у вітчизняній науці конституційного права
поняття «конституційний лад» є багатоаспектним: по-перше, – це система основних політико-правових засад;
по-друге, – спосіб організації держави; по-третє, – стан суспільних відносин, що характеризує державу як кон-
ституційну. Доведено, що для характеристики соціальної цінності суспільних відносин як об’єкта кримінально-
го правопорушення, передбаченого ст. 109 КК України, мають значення всі ці аспекти. Акцентовано увагу на тому,
що третій аспект поняття «конституційний лад» пов’язаний із дослідженням стану правовідносин, а тому
не може бути формально визначений.
Зроблено висновок, що засади конституційного ладу закріплено в Конституції України на трьох рівнях:
на першому – в ст. 1, на другому – в інших статтях Розділу І «Загальні засади», на третьому – в інших розділах.
Зазначено, що суб’єктами суспільних відносин, що охороняються ст. 109 КК України, є держава (з одного
боку) та громадяни і громадянське суспільство (з другого). Соціальний зв’язок між цими суб’єктами має ста-
тичну форму, що проявляється у виді позиції держави, яка полягає у дотриманні стану, де вона підпорядкована
праву.
Ключові слова: кримінальне право, кримінальне правопорушення, об’єкт кримінального правопорушення,
Особлива частина Кримінального кодексу України, основи національної безпеки України, державний суверенітет,
насильство, конституційний лад, державна влада.

Проблемні аспекти визначення суб’єкта посягання на територіальну цілісність і недоторканність України в умовах транснаціональних інформаційних загроз

Володимир Фєдосєєв — пн, 25 тра 2026 00:00:00 +0300

Стаття присвячена дослідженню актуальних проблем кримінально-правової охорони територіальної ціліс-
ності та недоторканності України в умовах зростання ролі інформаційного простору у вирішенні геополітичних
завдань. Особливо наголошується на небезпечності ситуацій, коли деструктивні інформаційні впливи здійсню-
ються іноземними суб’єктами або публічними особами, здатними формувати міжнародну суспільну думку.
Метою статті є з’ясування можливості кримінально-правової оцінки публічного заперечення існування України
у контексті положень ст. 110 КК України, виявлення теоретичних та практичних проблем її правозастосуван-
ня, а також обґрунтування авторських пропозицій щодо подальшого вдосконалення чинного законодавства в цій
сфері.
Здійснено аналіз положень ст. 110 КК України крізь призму принципів дії кримінального закону у просторі
та за колом осіб, а також доведено, що нині чинна її редакція містить певні прогалини у питанні притягнення
до відповідальності іноземних суб’єктів, які, не будучи представниками влади іноземних держав, здійснюють
підривну інформаційну діяльність проти України за її межами. Окрему увагу приділено вивченню судової прак-
тики, яка свідчить про можливість застосування ч. 2 та ч. 3 ст. 110 КК України до іноземних посадових осіб
лише у разі наявності кваліфікуючих ознак, зокрема статусу представника влади.
Проведено стислий екскурс у розвиток кримінального законодавства щодо захисту державного сувереніте-
ту та свободи вираження поглядів від радянського періоду до сучасності, який показав, що історично подібні
кримінально-правові заборони нерідко використовувалися як інструмент політичного й ідеологічного впливу,
що зумовлювало ризики обмеження свободи слова. При цьому проаналізовано базові міжнародно-правові стан-
дарти у сфері забезпечення свободи вираження поглядів, які встановлюють критерії допустимості обмежень
таких прав, та обґрунтовано необхідність дотримання принципів правової визначеності, пропорційності
та необхідності навіть в умовах воєнного стану.
У результаті дослідження запропоновано авторське бачення редакції диспозиції ч. 2 ст. 110 КК України,
в якій обґрунтовується доцільність розширення кола спеціальних суб’єктів за рахунок включення громадських
діячів та публічних осіб.
Ключові слова: територіальна цілісність і недоторканність України, національна безпека, публічні заклики,
розповсюдження матеріалів із закликами, пропаганда, представник влади, громадський діяч, публічна особа,
деструктивні інформаційні впливи.

Здійснення господарської діяльності як спосіб вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ст. 110-2 КК України

Владислав Михайленко — пн, 25 тра 2026 00:00:00 +0300

У статті здійснено комплексне дослідження провадження господарської діяльності як специфічного способу
фінансового та матеріального забезпечення кримінального правопорушення, передбаченого статтею 110-2 Криміналь-
ного кодексу України. Доведено, що в умовах глобалізації та гібридних збройних конфліктів економічна сфера транс-
формується у потенційний стратегічний важіль підриву суверенітету та територіальної цілісності держави.
Науково систематизовано типові патерни провадження господарської діяльності, що утворюють об’єктивну
сторону фінансування за статтею 110-2 КК України. До них обґрунтовано віднесено: інвестування у державі-
агресорі та на окупованих територіях, системну сплату податків окупаційним адміністраціям чи незаконним
воєнізованим формуванням, взаємодію з підсанкційними суб’єктами та надання інфраструктурних потужностей
(зокрема енергетичних та логістичних) для забезпечення життєдіяльності окупаційного апарату. На основі
аналізу статистики за 2021–2025 роки та вивчення матеріалів судової практики виявлено динаміку правозас-
тосування, що вказує на можливість кваліфікації навіть зовні стандартних комерційних угод як тяжкого кри-
мінального правопорушення проти основ національної безпеки.
Проаналізовано суб’єктивну сторону кримінального правопорушення, зокрема його спеціальну мету. Виявле-
но суттєву правову колізію між законодавчо закріпленим комерційним мотивом діяльності (отримання доходу,
збереження активів чи виживання в окупації) та антидержавною метою, передбаченою диспозицією ст. 110-2
КК України. Зроблено висновок, що нинішня конструкція норми через складність доказування означеної мети
створює ризики уникнення відповідальності правопорушниками або неправомірного тиску на легальне підпри-
ємництво. Вказано на доцільність перегляду змісту статті шляхом перегляду «мети» як обов’язкової ознаки
суб’єктивної сторони та зміщення фокусу на прямий умисел щодо факту усвідомленого надання активів струк-
турам агресора.
Ключові слова: провадження господарської діяльності, фінансування дій, ст. 110-2 КК України, національна
безпека, територіальна цілісність, суб’єктивна сторона злочину, економічна безпека, матеріальне забезпечення.

До проблеми розуміння понять «зайняття посади» та «обрання на посаду» при кваліфікації посадового колабораціонізму

Дарина Євтєєва — пн, 25 тра 2026 00:00:00 +0300

У статті проведено дослідження понять «зайняття посади» та «обрання на посаду» як суспільно небез-
печних діянь посадового колабораціонізму (частини 2, 5, 7 ст. 111-1 Кримінального кодексу України) крізь призму
хронологічного аспекту та аспектів їх обсягу й змісту.
1. Щодо хронологічного аспекту установлено, що особа вважається такою, що зайняла посаду або обрана
на посаду, із моменту винесення акта про призначення або обрання її на відповідну посаду. Із цього моменту по-
садовий колабораціонізм (за частинами 2, 5 або 7 ст. 111-1 КК України) слід вважати закінченим кримінальним
правопорушенням.
2. Стосовно аспекту обсягу понять «зайняття посади» та «обрання на посаду», виявлено, що ці поняття мають
охоплювати як факт працевлаштування, так і виконання подальших функцій на посаді. У зв’язку з цим кваліфікація
самої трудової діяльності особи на посаді має здійснюватися лише за нормами ст. 111-1 КК України та додаткової
кваліфікації за сукупністю кримінальних правопорушень зі ст. 111 КК України (державна зрада) не потребує.
3. Щодо аспекту змісту розглядуваних понять, визначено, що реальні функції особи, яка зайняла посаду в не-
законних органах, мають ураховуватися: а) при кваліфікації за ч. 5 ст. 111-1 КК України, якщо особа зайняла
посаду, яка за своєю назвою вказує на наявність організаційно-розпорядчих або адміністративно-господарських
функцій, але фактично таких функцій не виконувала і не могла виконувати; б) при кваліфікації за ч. 7 ст. 111-1
КК України, якщо особа обіймала такі посади в незаконних судових або правоохоронних органах, які не перед-
бачали виконання владних, організаційно-розпорядчих або адміністративно-господарських функцій. В обох за-
значених випадках дії особи мають кваліфікуватися за ч. 2 ст. 111-1 КК.
Ключові слова: кримінальне право, кримінальне законодавство, кримінальна відповідальність, кримінальне
правопорушення, злочини проти основ національної безпеки України, колабораційна діяльність, посадовий кола-
бораціонізм, державна зрада, кваліфікація кримінальних правопорушень.

Співвідношення посадового колабораціонізму і державної зради: теоретичні та правозастосовні аспекти

Олександра Дудоров, Роман Мовчан — пн, 25 тра 2026 00:00:00 +0300

Статтю присвячено з’ясуванню співвідношення складів державної зради і колабораційної діяльності – тих різновидів цього кримінального правопорушення, які уособлюють посадовий колабораціонізм, відповідальність за вчинення якого передбачено частинами 2, 5 і 7 ст. 111-1 Кримінального кодексу України (КК). Вказана проблема розглядається з огляду на здобутки кримінально-правової науки та напрацювання новітньої судової практики.

Аргументовано положення про те, що, виокремлюючи у ст. 111-1 КК згадані три частини, законодавець мав намір охопити ними не лише фактичне (номінальне) зайняття вказаних у цих нормах посад, а й діяльність, виконувану на них. Висунуто гіпотезу про те, що підґрунтям суперечливого вирішення питання про співвідношення складів державної зради та посадового колабораціонізму є нечітке описання у ст. 111 КК таких форм передбаченого нею складу злочину, як перехід на бік ворога і допомога у підривній діяльності. На підставі проведеного аналізу основних теоретичних підходів до тлумачення законодавчого звороту «перехід на бік ворога» доведено слушність згаданої гіпотези. Обґрунтовується положення про визнання передбаченого у ч. 2, ч. 5 і ч. 7 ст. 111-1 КК обіймання посад спеціальним (привілейованим) різновидом переходу на бік ворога як форми державної зради.

Підтримано наукову позицію, згідно з якою, за загальним правилом, кваліфікація випадків посадового колабораціонізму за сукупністю злочинів, передбачених ч. 2 ст. 111 і ч. 2, ч. 5 або ч. 7 ст. 111-1 КК, суперечить принципам кримінально-правової кваліфікації, включаючи принцип non bis in idem. Водночас встановлено, що поведінка особи, яка, зайнявши відповідну посаду, здійснює «нетипову» для неї та явно більш небезпечну діяльність, повинна визнаватися «звичайним», не охоплюваним відповідними частинами ст. 111-1 КК проявом такої форми державної зради, як допомога у підривній діяльності.

Ключові слова: державна зрада, колабораціонізм, кримінальні правопорушення проти основ національної безпеки України, перехід на бік ворога, підривна діяльність, працівник правоохоронного органу, конкуренція кримінально-правових норм, принципи кваліфікації, сукупність кримінальних правопорушень, кримінальна відповідальність.

Звільнення від кримінальної відповідальності військовослужбовців за ч. 5 ст. 401 Кримінального кодексу України: проблемні аспекти тлумачення та застосування заохочувальної норми

Наталія Нетеса — пн, 25 тра 2026 00:00:00 +0300

Наукова стаття присвячена проблемним аспектам тлумачення й застосування заохочувальної норми про
звільнення від кримінальної відповідальності військовослужбовців, які самовільно залишили військову частину
або місце служби чи вчинили дезертирство (ч. 5 ст. 401 КК). Метою цієї статті є формування науково обґрун-
тованих підходів до вдосконалення застосування цієї норми шляхом виявлення недоліків нормативної регламен-
тації умов такого звільнення та мінімізації ризиків невиправданої дискреції для забезпечення передбачуваності
правозастосування.
Наголошено на важливості врахування функціональної спрямованості норми ч. 5 ст. 401 КК на стимулю-
вання добровільного відновлення виконання військового обов’язку в умовах воєнного стану. Водночас установле-
но, що її чинна редакція є надмірно процедурно перевантаженою та ставить застосування норми в залежність
від формалізованих умов, не пов’язаних з волевиявленням особи.
Шляхом моделювання типових ситуацій повернення на службу військовослужбовців констатовано, що бук-
вальне тлумачення формалізованих умов (подання письмових клопотань та отримання письмових згод) фактич-
но унеможливлює застосування заохочувальної норми, створюючи дискримінаційні ризики. Проаналізовано перед-
бачені законом умови звільнення від кримінальної відповідальності під кутом зору колізій між регуляторним
і кримінальним законодавством та конституційних меж їх застосування. Окремо обґрунтовано, що подальше
звільнення зі служби військовослужбовця, який добровільно повернувся до неї, з причин, незалежних від його волі,
не може бути підставою для відмови у застосуванні ч. 5 ст. 401 КК, оскільки це суперечить принципу справед-
ливості та цілям правового регулювання.
Зроблено висновок про доцільність спрощення конструкції ч. 5 ст. 401 КК шляхом акценту на матеріальній
підставі – добровільному поверненні до служби. До усунення вад законодавства запропоновано застосовувати
розширювальне тлумачення для забезпечення балансу між інтересами обороноздатності держави та правами
осіб з дотриманням принципів законності, справедливості й пропорційності.
Ключові слова: військові кримінальні правопорушення, військовослужбовець, звільнення від кримінальної від-
повідальності, самовільне залишення військової частини або місця служби, дезертирство, заохочувальна норма.

Кримінальна відповідальність за зараження венеричною хворобою: від сьогодення до майбутнього

Тетяна Михайліченко — пн, 25 тра 2026 00:00:00 +0300

Наразі більшість так званих «венеричних хвороб» є добре досліджені фахівцями, розроблені ефективні схеми лікування та попередження, тож більшість країн ЄС давно пішли шляхом відмови від збереження спеціальної норми про кримінальну відповідальність за поширення таких хвороб чи за умисне зараження ними. Країни ЄС розглядають такі дії як спричинення особі тілесного ушкодження. Натомість чинний КК України досі містить ст. 133 (зараження іншої особи венеричною хворобою). Однак з огляду на євроінтеграційні процеси доцільно переглянути питання збереження вказаної норми в українському кримінальному законі. Тож мета дослідження полягає у встановленні доцільності чи недоцільності збереження норми, передбаченої ст. 133 КК України, шляхом аналізу історії появи так званих «венеричних хвороб», причин криміналізації їх поширення, вивчення останніх медичних досягнень в їх лікуванні та попередженні, а також дослідженні судової практики притягнення осіб за зараження венеричною хворобою. Як результат встановлено, що: 1) термін «венерична хвороба» є анахронізмом; 2) більшість захворювань, що переважно передаються статевим шляхом, нині піддаються швидкому та ефективному лікуванню або ж сучасні препарати дозволяють зупинити розвиток хвороби; 3) українське регуляторне законодавство не знає, що таке «венерична хвороба», тож і притягнення до кримінальної відповідальності осіб, винних у їх поширенні, є неможливим. Встановлено, що наявна судова практика є застарілою та мізерною. На підставі вищезазначеного, запропоновано відмовитися від дискримінації та стигматизації хворих осіб, виключивши норму, передбачену ст. 133, із КК України. Рекомендовано спрямувати зусилля держави для успішного попередження поширенню хвороб, ранній їх діагностиці та швидкому лікуванню. Це дозволить гармонізувати національне законодавство з міжнародними та європейськими стандартами, підвищити ефективність боротьби з інфекціями для забезпечення належного рівня громадського здоров’я.

Ключові слова: кримінальна відповідальність, кримінальні правопорушення проти здоров’я, зараження ве-
неричною хворобою, декриміналізація, хвороби, які передаються переважно статевим шляхом, стигматизація,
дискримінація, громадське здоров’я

Кримінально-правовий аналіз обов’язкових ознак складу незаконної лікувальної діяльності

Валерія Артюхова — пн, 25 тра 2026 00:00:00 +0300

У статті досліджено окремі аспекти кримінально-правового аналізу складу незаконної лікувальної діяльності (ст. 138 Кримінального кодексу України). Актуальність проблеми розглянуто з огляду на низькі показники зареєстрованих кримінальних правопорушень за ст. 138 КК України, що свідчить про їх високу латентність та наявність труднощів у правозастосуванні. Визначено мету дослідження, яка полягає у виробленні пропозицій щодо конкретизації юридичної конструкції складу цього кримінального правопорушення, на підставі аналізу обов’язкових ознак складу цього виду суспільно небезпечних діянь. Проаналізовано обов’язкові елементи складу незаконної лікувальної діяльності, зокрема об’єкт, об’єктивну сторону (дія та наслідки, причинний зв’язок між дією та наслідками), суб’єкта, суб’єктивну сторону (вина), та потерпілого. Встановлено, що основним безпосереднім об’єктом є життя і здоров’я особи, а додатковим – встановлений законом порядок зайняття лікувальною діяльністю. Об’єктивна сторона характеризується дією у формі здійснення лікувальної діяльності без спеціального дозволу, а також обов’язковим настанням тяжких наслідків, наявністю причинного зв’язку між дією і такими наслідками. Виявлено недоліки законодавчого формулювання ознаки «тяжкі наслідки», що створює труднощі у кваліфікації та може призводити до неоднозначної судової практики. Визначено, що суб’єктивна сторона поєднує умисну форму вини щодо дії та необережну щодо наслідків. Обґрунтовано, що суб’єкт злочину є загальним, а не спеціальним. Також приділено увагу питанню визначення потерпілого від досліджуваного делікту. Доведено некоректність використання терміну «хворий» у диспозиції ст. 138 КК України. Запропоновано замінити його більш універсальною категорією «особа». Сформульовано пропозиції щодо удосконалення кримінально-правового регулювання незаконної лікувальної діяльності.
Ключові слова: незаконна лікувальна діяльність, кримінальна відповідальність, склад кримінального право-
порушення, спеціальний дозвіл, належна медична освіта, тяжкі наслідки, хворий.

Визначення протиправності в діяннях службових осіб при здійсненні приватизації державного житлового фонду

Антон Байлов, Іван Романчук — пн, 25 тра 2026 00:00:00 +0300

Аналізуються проблемні питання визнання протиправними діянь службових осіб органів державної влади, які здійснюють приватизацію майна державного житлового фонду на свою користь чи користь інших осіб, використовуючи при цьому своє службове становище. Наводяться приклади прогалин та недосконалостей законодавчих актів, які впливають на вирішення питань встановлення протиправності діяння як обов’язкової ознаки кримінального правопорушення при приватизації майна державного житлового фонду службовими особами на свою користь чи користь третіх осіб. Враховується міжнародний досвід управління державним майном, який демонструє перехід до стратегії збереження житлового фонду (зокрема службового) у власності держави без права його приватизації за будь-яких обставин, а також практики надання громадянам доступного соціального житла в оренду на основі їх рівня доходів. Визначаються способи здійснення приватизації державного житлового фонду службовими особами, які хоча і містять ознаки складу корупційного кримінального правопорушення, однак через прогалини законодавчих актів не можуть бути визнані протиправними. У контексті досліджуваної проблематики виокремлюється та детально аналізуються найпоширеніші способи вчинення таких дій: (а) залучення близьких родичів як номінальних власників, коли особа, яка вже повною мірою реалізувала своє право на приватизацію державного житла, залучає родичів (котрі ще не скористалися цим правом) для приватизації майна на їх користь та подальшого фіктивного оформлення права власності; (б) повторна приватизація з частковою доплатою, коли особа, яка раніше лише частково використала право на безоплатну приватизацію, вчергове здійснює процедуру на свою користь, привласнюючи майно через механізм доплати.

Пропонується внесення змін до нормативно-правових актів, якими регулюються питання приватизації майна державного житлового фонду задля усунення проблемних питань, які виникають в правозастосовній діяльності при визнанні протиправними діянь службових осіб під час здійснення ними приватизації майна державного житлового фонду.

Ключові слова: приватизація, державний житловий фонд, протиправність, зловживання, службове житло, соціальне житло, житлова площа, санітарна норма, доплата, житловий чек, втрата державних активів, заволодіння майном, корисливий мотив.

Перспективи аналізу практики криміналізації суспільно небезпечних діянь як складової кримінальної політики в контексті підходів належного урядування

Віталій Гацелюк — пн, 25 тра 2026 00:00:00 +0300

Стаття присвячена вивченню перспектив аналізу практики криміналізації суспільно небезпечних діянь як складової кримінальної політики в контексті підходів належного урядування. Зазначається, що дослідження практики вітчизняного законотворця у сфері криміналізації набувають особливого значення стосовно періоду протидії збройній агресії, протягом якого основними напрямами нормативного забезпечення відсічі агресії стали: пряма заборона різних форм колаборації, виокремлення злочинів проти людяності; забезпечення кримінально-правовими засобами процесів мобілізації та ведення бойових дій; підвищення кримінально-правового захисту учасників оборони, попередження зловживань у сферах, пов’язаних із забезпеченням «тилових» процесів, криміналізація дій спеціалістів в ролі експертів. Обґрунтовується доцільність аналізу не лише конкретного змісту ухвалених законодавцем рішень, але і ступінь їх взаємоузгодженості та відповідності загальнодержавним підходам до політики правового регулювання. Такий підхід дозволить забезпечити в тому числі баланс між цілями застосування засобів політики та реальним можливостями суспільства, з урахуванням ціни застосування таких засобів. Крім того, дослідження криміналізації через призму кримінальної політики дозволить в тому числі використати гуманістичний потенціал концепту політики як засобу протистояння свавіллю.

Пропонується досліджувати практику законотворення у сфері криміналізації суспільно небезпечних діянь не лише в межах окремих законів, але і через групування їх за певними ознаками (період ухвалення, предмет регулювання), що дозволяє проводити аналіз в межах парадигми кримінальної політики. Робиться висновок про те, що варто інтенсивніше використовувати підходи концепції належного урядування для оцінювання відповідності кримінальної політики у певний період цінностям демократії та верховенства права.

Ключові слова: криміналізація суспільно небезпечних діянь; кримінальна політика; належне урядування.

Суспільні уявлення про злочинність в Україні у повоєнний період: результати соціологічного опитування населення

Олег Новіков — пн, 25 тра 2026 00:00:00 +0300

Статтю присвячено дослідженню суспільних уявлень про можливі тенденції розвитку злочинності в Україні
у перші три роки після завершення війни. Актуальність теми зумовлена необхідністю формування науково обґрун-
тованого уявлення про криміногенні ризики повоєнного періоду, а також потребою доповнення традиційних мето-
дів кримінологічного прогнозування соціологічними даними про громадську думку та суспільні очікування. Емпірич-
ну основу дослідження становлять результати онлайн-опитування населення, проведеного у 2025 р., в якому взяли
участь 1 704 респонденти. У статті проаналізовано очікування респондентів щодо загального рівня злочинності,
динаміки окремих видів кримінальних правопорушень, регіонів підвищеного криміногенного ризику, потенційно
вразливих соціальних груп, а також основних чинників, які можуть вплинути на погіршення криміногенної ситуації
у повоєнний період. Установлено, що у суспільній свідомості переважає очікування зростання злочинності після
завершення війни. Найбільш виражені ризики респонденти пов’язують із насильницькими кримінальними право-
порушеннями, незаконним обігом зброї та її застосуванням, домашнім насильством, організованою злочинністю,
а також кримінальними правопорушеннями, вчиненими у стані алкогольного чи наркотичного сп’яніння. З’ясовано,
що основні криміногенні чинники повоєнного періоду, на думку респондентів, концентруються у психологічній, со-
ціально-економічній та безпековій площинах. До них належать психологічні наслідки війни, поширення песимізму
й недовіри до влади, бідність, безробіття, наявність значної кількості зброї в обігу, поширення алкоголізму та нар-
команії, а також проблеми соціальної адаптації демобілізованих осіб. Зроблено висновок, що соціологічне опиту-
вання може бути корисним допоміжним інструментом кримінологічного прогнозування, однак його результати
мають розглядатися не як самодостатній прогноз, а як один з елементів ширшої прогностичної моделі.
Ключові слова: злочинність в Україні, повоєнний період, кримінологічне прогнозування, громадська думка,
суспільні очікування, криміногенні чинники, криміногенна ситуація, запобігання злочинності.

Комплексний характер обʼєктів кримінологічного впливу

Максим Колодяжний — пн, 25 тра 2026 00:00:00 +0300

У статті актуалізовано пізнання проблеми комплексності у кримінології. Розглянуто одну із багатьох її гра-
ней, що стосується комплексності обʼєктів кримінологічного впливу. Аргументовано, що міжсистемна інтер-
акція між кримінологічною системою та системою злочинності відбувається на підставі діалектичного закону
єдності й боротьби протилежностей. З урахуванням результатів емпіричного та теоретичного дослідження
виділено низку системних параметрів комплексного запобігання кримінальним правопорушенням. Наголошено,
що різносторонність та багатоаспектність криміногенних обʼєктів виражає окремий бік комплексності. Під-
тримано позицію про те, що не варто ототожнювати поняття обʼєкта запобігання та обʼєкта запобіжного
впливу, які співвідносяться між собою як ціле і частина. Здійснено класифікацію обʼєктів кримінологічного
впливу за сферою їх поширення. Особливий наголос зроблено на відповідних обʼєктах, що мають місце у воєнній
сфері й повʼязані із російською військовою агресією проти України та її негативними соціальними наслідками.
За допомогою даних кримінально-правової статистики констатовано, що злочинність в Україні протягом дії
правового режиму воєнного стану зазнала істотних кількісно-якісних трансформацій. Обʼєкти кримінологічно-
го впливу у воєнній сфері доповнено обʼєктами, що мають місце у суспільно-політичній, соціально-психологічній,
соціально-економічній та організаційно-управлінській царинах. У висновках підкреслено, що злочинність як склад-
на соціальна система не передбачає її повного подолання, що є системною утопією. Натомість, систему зло-
чинності можна тримати у певних безпечних для суспільства межах, що передбачає комплексний кримінологіч-
ний вплив на відповідні криміногенні обʼєкти. Виокремлено низку перспективних напрямів щодо пізнання про-
блеми кримінологічної комплексності.
Ключові слова: комплексність, комплексний підхід, кримінологічна система, детермінація злочинності, кри-
міногенні обʼєкти, злочинність, кримінальні правопорушення.

Кримінологічний аналіз та прогнозування організованої корупційної злочинності в Україні в умовах воєнного стану

Едуард Расюк, Олександр Калиновський — пн, 25 тра 2026 00:00:00 +0300

Організована злочинність у період воєнного стану завдає неабиякої шкоди українському суспільству і дер-
жаві, а її зрощення з корупцією, яка як явище масштабується у воюючій країні, призводить до небезпечних на-
слідків. Організована корупційна злочинність у період дії воєнного стану в Україні викликана певними чинниками,
зокрема: тривалою відсутністю конституційно забезпечених можливостей впливу громадян на органи держав-
ної влади й управління (через відсутність реалізації виборчого права), що породжує слабкість демократичних
інституцій; позбавленням конституційної реалізації демократичних процесів у територіальних громадах через
формування військових адміністрацій, які перебирають на себе функції органів місцевого самоврядування, що ні-
велює децентралізацію, руйнує інституційні засади самоврядування, погіршує довіру громадян до держави
та знижує їх контроль за управлінням процесами у громаді; зміною у проведенні публічних закупівель в умовах
воєнного стану, що призвело до спрощених процедур закупівель, прямих договорів, завищення вартості товарів
і їх неринкової оцінки, тобто в обхід системи «Prozorro» та інших органів контролю; збільшенням протиріч
і конфліктів на загальнонаціональному, регіональному та місцевому рівнях, які є джерелом причин та умов зло-
чинності, зокрема й організованої корупційної. Організована корупційна злочинність, проникаючи в усі сфери
людської життєдіяльності й на усіх рівнях (побутовому, діловому, політичному), ретельно планує злочинну ді-
яльність, маскує її під легальний бізнес, використовує корумповані зв’язки в органах державної влади й управлін-
ня, застосовуючи відомі і новітні способи корупції. Тому правоохоронні органи, що здійснюють заходи із запо-
бігання та протидії корупції, повинні: встояти перед воєнними викликами; шляхом протидії мінімізувати її по-
ширення в українському суспільстві; запобігти нанесенню нею непоправної шкоди соціально-економічній,
політичній, організаційній, культурній сферам; нейтралізувати, усунути або заблокувати чинники, що сприяють
вчиненню корупційних кримінальних правопорушень. Розробка і реалізація ефективних механізмів протидії орга-
нізованій корупційній злочинності неможливі без комплексного кримінологічного аналізу та прогнозування тако-
го суспільно небезпечного явища.
Наукова стаття присвячена дослідженню рівня суспільної небезпеки організованої корупційної злочинності,
висвітленню окремих складових її кримінологічного аналізу, а також розкриттю негативних тенденцій даного
негативного явища та прогнозуванню розростання його у короткостроковій перспективі.
Ключові слова: організована корупційна злочинність, кількісно-якісний аналіз, організовані групи, злочинні
організації, державна політика, запобігання і протидія.

Військова юстиція як складова протидії злочинності в Україні

Армен Нерсесян — пн, 25 тра 2026 00:00:00 +0300

У статті розглядається проблема формування військової юстиції в Україні. Автор визначає, що військова
юстиція є організаційно-правовим механізмом для забезпечення належного дотримання законності в сфері на-
ціональної безпеки та оборони України. Констатується що станом на сьогодні військова юстиція як система
відповідних державних органів в Україні відсутня, фактично створено лише Військову службу правопорядку, яка
має обмежені правоохоронні функції у військовій сфері. Автор зазначає про необхідність створення належної
системи військової юстиції в умовах широкомасштабного російського вторгнення в Україну. Водночас, навіть
після завершення воєнних дій і скасування воєнного стану в Україні потреба у відповідних органах не зникне,
оскільки залишиться потреба в юридичному забезпеченні боєздатності ЗСУ та в урегулюванні відносин у вій-
ськовій сфері.
Проаналізовані основні законопроєкти щодо відновлення функціонування військової юстиції в Україні. Зро-
блено наголос, що законотворча діяльність парламенту в згаданій сфері є недостатньою в нинішніх умовах.
Визначено, що законодавцеві варто було б, у першу чергу, розглянути питання створення в Україні повноцінної
військової поліції та військової прокуратури як органів, що мали б належну кваліфікацію для протидії військовим
кримінальним правопорушенням та інших кримінальним правопорушенням в секторі безпеки та оборони.
На підставі аналізу наукових праць визначено, що поняття «військова юстиція» може сприйматись як у ши-
рокому (доктринальному), так і у вузькому (інструментальному) розумінні. У широкому (доктринальному) розу-
мінні військова юстиція є елементом державного механізму забезпечення правопорядку в секторі національної
безпеки та оборони України, спрямованим на запобігання та протидію правопорушенням (адміністративним
та кримінальним) у цій сфері, а також на захист прав, свобод та законних інтересів учасників відповідних пра-
вовідносин.
Військова юстиція, як зазначалося вище, у вузькому (інструментальному) розумінні являє собою саме систе-
му окремих спеціалізованих органів, покликаних врегульовувати та охороняти правові відносини в окремому
державному секторі – секторі безпеки і оборони України. І доцільність створення кожного окремого органу
військової юстиції в Україні потребує додаткової аргументації і більш глибокого вивчення, у тому числі й кіль-
кісно-якісних показників та динаміки кримінальних правопорушень у секторі безпеки та оборони.
Ключові слова: юстиція, військова юстиція, військові правопорушення, військові злочини, військова поліція,
військова прокуратура, Сили оборони України, воєнний стан.

Щодо доцільності створення та існування координаційного центру з питань запобігання тероризму

Володимир Комашко , Олександр Шамара — пн, 25 тра 2026 00:00:00 +0300

Наукова стаття містить результат аналізу антитерористичного законодавства України та законодавчих ініціатив Верховної Ради України, а саме проект Закону України про внесення змін до Закону України «Про боротьбу з тероризмом» № 13694 від 25.08.2025, зокрема щодо наділення Кабінету Міністрів України повноваженнями по створенню Координаційного центру з питань запобігання тероризму, визначення його структури та порядку функціонування. Констатовано, що Служба безпеки України законодавчо визначена, як головний орган у загальнодержавній системі боротьби з терористичною діяльністю, висловлені обґрунтовані сумніви щодо законодавчого закріплення за Кабінетом Міністрів України права і обов’язку організації боротьби з тероризмом в Україні і як наслідок фактичного підпорядкування Служби безпеки України у цих питаннях Кабінету Міністрів України. Визначено, що запропонований народними депутатами України підхід є не достатньо вдалий та не призведе до отримання очікуваних результатів, у тому числі й через свою неузгодженість із вимогами чинного законодавства. Констатовано, що з урахуванням завдань, що законодавчо закріплені за Антитерористичним центром при Службі безпеки України, його структурними підрозділами і їх функціональними спроможностями, утворення Кабінетом Міністрів України Координаційного центру з питань запобігання тероризму, визначення його структури та порядку функціонування без внесення відповідних змін до Закону України «Про боротьбу з тероризмом» щодо конкретизації/визначення функцій цього Координаційного центру є не припустимим, і таким що може призвести до дублювання чи виникнення неузгодженостей в діяльності органів державної влади, а підхід розробників законопроекту №13694 прямо суперечить Указу Президента України «Про заходи для скорочення бюрократичних процедур та проведення негайного аудиту державних видатків» від 23.07.2025 №544.

Ключові слова: верховенство права, тероризм, терористична діяльність, антитерористичне законодавство, організація боротьби з тероризмом, загальнодержавна система боротьби з терористичною діяльністю.

Межі судової правотворчості в кримінальному провадженні vs praeter legem чи contra legem

Наталія Глинська — пн, 25 тра 2026 00:00:00 +0300

У статті здійснено доктринальний аналіз проблеми меж судової правотворчості у кримінальному прова-
дженні крізь призму сучасних викликів правозастосування, зокрема в умовах правової невизначеності, інтрузив-
ності кримінальної процедури та дії воєнного стану. Вихідною є теза про те, що дефекти законодавчого регу-
лювання неминуче проявляються на рівні практики й об’єктивно спонукають суд до активнішої ролі у форму-
ванні правових підходів, спрямованих на забезпечення ефективного правосуддя та реального захисту прав
і свобод людини. Водночас така активність ставить суд на межу між допустимим тлумаченням закону та його
фактичним виправленням або добудовою (contra legem), що зумовлює потребу окреслення критеріїв допусти-
мості судової правотворчості.
Обґрунтовується, що формальний підхід або надмірна судова стриманість є шкідливими у правових ситуа-
ціях, котрі є чутливими для забезпечення прав та свобод людини, особливо в інтрузивному сегменті кримінальної
процедури, тоді як активна судова позиція, заснована на принципах верховенства права, розумності та проце-
суальної доброчесності, є необхідною умовою ефективного захисту. Водночас наголошується, що судова актив-
ність «на боці прав людини» не означає ігнорування закону чи підміну законодавця, а має реалізовуватися в меж-
ах, визначених Конституцією України та стандартами Європейського суду з прав людини.
У статті проаналізовано співвідношення підходів infra legem, praeter legem і contra legem, а також окресле-
но ризики трансформації допустимого тлумачення або застосування аналогії у фактичний відступ від закону.
На прикладах практики Верховного Суду продемонстровано неоднорідність судових підходів у ситуаціях право-
вої невизначеності або нормативної «нерозумності», що дозволило виокремити різні моделі судової поведінки – від
сутнісного, людиноцентристського підходу до формалізованого. Окремо розглянуто значення конституційного
контролю як інституційно коректної форми реагування судової влади на системні дефекти кримінального про-
цесуального закону.
Зроблено висновок, що ключовим критерієм допустимості судової правотворчості у кримінальному прова-
дженні мають залишатися права і свободи людини, які виконують роль базового обмежувача судової дискреції.
Аргументовано, що розумність і процесуальна доброчесність виступають необхідними методологічними орієн-
тирами для розмежування виправданої судової активності та судового свавілля, а пошук балансу між ними
й принципом законності є складним, але неминучим завданням сучасного кримінального правосуддя.
Ключові слова: судова правотворчість; межі судової правотворчості; кримінальне провадження; практика
contra legem; інтрузивний сегмент; судова активність; процесуальна доброчесність

Адвокатура в системі військової юстиції

Андрій Лапкін — пн, 25 тра 2026 00:00:00 +0300

У науковій статті досліджується проблема визначення місця адвокатури в системі військової юстиції.
Актуальність обраної теми зумовлена необхідністю розвитку системи військової юстиції в Україні в умовах
воєнного стану.
Метою наукової статті є визначення концептуальних основ місця і ролі адвокатури у системі військової
юстиції України, а також можливості та доцільність створення в Україні «військової адвокатури».
Аргументовано, що адвокатура є невід’ємною складовою будь-якої юстиції, у тому числі і військової юсти-
ції як підсистеми кримінальної юстиції. Водночас, її належність до військової юстиції є суто функціональною
та не має необхідних ознак «організаційної» складової такої системи.
Виокремлено проблеми створення «військової адвокатури», а саме: 1) при її організаційному відокремленні
буде втрачено сутнісні ознаки адвокатури як такої; 2) «військові адвокати» позбудуться низки гарантій своєї
діяльності та будуть обмежені вузькою категорією справ; 3) створення «військової адвокатури» не надасть
системі військової юстиції будь-яких істотних переваг, натомість, поглибить ризики «корпоративної замкну-
тості».
Доведено, що поняття «військовий адвокат» може розглядатися лише в контексті спеціалізації адвокатської
діяльності, однак це створює ризики порушення вимог щодо рекламування адвокатської діяльності, ставить під
загрозу принципи незалежності адвокатури, поваги до адвокатської професії, компетентності та добросовіс-
ності тощо.
Визначено альтернативні створенню «військової адвокатури» перспективні напрями забезпечення законнос-
ті у військовій сфері та надання правової допомоги її суб’єктам, а саме: практичне забезпечення гарантій ад-
вокатської діяльності у військовій сфері; залучення адвокатів до захисту прав військовослужбовців у межах
системи безоплатної вторинної правової допомоги; розвиток юридичної служби Міністерства оборони України.
Ключові слова: військова юстиція, адвокатура, «військова адвокатура», «військовий адвокат», гарантії
адвокатської діяльності, прокуратура, суд, військова сфера, військовослужбовець.

Особа правопорушника як елемент криміналістичної характеристики кримінальних правопорушень, передбачених ст. 1561 КК України

Віталій Лісогор — пн, 25 тра 2026 00:00:00 +0300

У статті розглянуто окремі питання, пов’язані з особою правопорушника як елементом криміналістичної характеристики кримінальних правопорушень, передбачених ст. 156¹ Кримінального кодексу України. Визначено ознаки, властиві особі, яка вчинила таке кримінальне правопорушення. Під час дослідження було виявлено, що встановлення ознак особи правопорушника як основного елемента криміналістичної характеристики та їх врахування під час розслідування дозволяє правильно окреслити його напрямок, сформулювати слідчі версії, використовувати відповідні тактичні прийоми під час слідчих (розшукових) дій тощо. Також було встановлено, що аналіз соціально-демографічних, біологічних, психологічних і цифрових ознак, властивих особі правопорушника, дозволяє з’ясувати мотиви, причини та умови вчиненого кримінального правопорушення, визначити ступінь його суспільної небезпеки та завданої шкоди тощо. Встановлено соціально-демографічні та психологічні ознаки особи, яка вчинила кримінальне правопорушення, передбачене ст. 156¹ Кримінального кодексу України. Зазначено, що визначення біологічних характеристик особи під час розслідування цих кримінальних правопорушень дає змогу встановити та ідентифікувати її і, таким чином, встановити правопорушника, який його вчинив. Зазначено, що оскільки домагання дитини для сексуальних цілей може здійснюватися у тому числі з використанням інформаційно-телекомунікаційних систем або технологій, тому розглянуті й цифрові ознаки особи правопорушника. При цьому підкреслено, що роль цифрових ознак у криміналістичній характеристиці особи правопорушника по цій категорії кримінальних правопорушень зростає. Наголошується, що встановлення соціально-демографічних, біологічних, психологічних та цифрових ознак особи, яка вчинила кримінальне правопорушення, передбачене ст. 156¹ Кримінального кодексу України, дає змогу скласти її криміналістичний портрет, з’ясувати мотив та спосіб дій і відповідно визначити правильний напрямок розслідування.

Трансформація принципів судово-експертної діяльності: історія та сучасна українська практика

Олег Кравчук, Володимир Михайлов — пн, 25 тра 2026 00:00:00 +0300

У статті досліджено трансформацію основних принципів судово-експертної діяльності в Україні у контексті історичного розвитку та сучасної правозастосовної практики. Актуальність теми обумовлена зростанням ролі судової експертизи у судовому процесі як інструменту доказування та необхідністю адаптації її принципів до сучасних реалії, зокрема цифровізації, євроінтеграції та умов воєнного стану. Метою дослідження є комплексний аналіз еволюції принципів судово-експертної діяльності, визначення їх сучасного змісту та тенденцій трансформації в Україні.

У роботі розглянуто історичні етапи становлення судово-експертної діяльності в Україні. Особливу увагу приділено законодавчому закріпленню принципів судово-експертної діяльності у Законі України «Про судову експертизу», де визначено такі базові принципи, як законність, незалежність, об’єктивність і повнота дослідження.

На основі аналізу сучасних наукових досліджень встановлено, що трансформація принципів відбувається у напрямку їхнього розширення та ускладнення, зокрема шляхом інтеграції принципів науковості, достовірності, технологічності та відповідності міжнародним стандартам. У статті проаналізовано, що сучасна українська практика судово-експертної діяльності характеризується переходом від класичної моделі до інноваційної, яка базується на цифрових технологіях, міждисциплінарності та підвищених вимогах до якості експертних досліджень. Розглянуто також принципи судово-експертної діяльності, які пропонуються новими проєктами профільного закону про судово-експертну діяльність.

Результати дослідження дозволяють сформулювати висновок про необхідність удосконалення нормативно-правового регулювання судово-експертної діяльності, зокрема шляхом гармонізації з європейськими стандартами, впровадження новітніх технологій та посилення гарантій незалежності експертів.

Принципи судової експертизи – це основні засади, на яких ґрунтується вся судово-експертна діяльність. Вони виступають орієнтиром для розвитку та вдосконалення судової експертизи. У практичній роботі суб’єкти судової експертизи стикаються із рядом різних проблем, знання основних принципів судової-експертизи дозволяє іншим учасникам судового процесу (адвокатам, слідчим, суддям) приймати правильні та законні рішення. Через це постійний перегляд, аналіз та систематизація засади судово-експертної діяльності грає важливу роль для забезпечення законності, об’єктивності, незалежності і повноти судової експертизи.

Ключові слова: принципи, спеціальні знання, експертиза, експерт, судово-експертна діяльність.

Предиктори євроорієнтованих концептуальних засад кримінально-виконавчої діяльності в Україні

Володимир Пивоваров, Вікторія Ворожбіт-Горбатюк — пн, 25 тра 2026 00:00:00 +0300

Статтю присвячено дослідженню предикторів євроорієнтованих концептуальних засад кримінально-виконавчої діяльності в Україні. Автори визначають предиктори як прогнозовані чинники, передбачувані параметри досягнення мети і очікуваних результатів виконання кримінальних покарань. Стверджується, що формулювання предикторів надає можливість науково-теоретичної оцінки відповідності імплементаційних правових практик національним інтересам України, релевантності запозичень з європейської пенітенціарної системи та пробації, а також інтерполяції реалій воєнного стану в прогностичному розумінні повоєнного відновлення України. Релевантність запозичень практик визначається авторами як відповідність контексту реформ - цілям і нормам виконання покарань в пенітенціарній системі України. Актуальність теми обґрунтовується тим, що концептуальне реформування кримінально-виконавчої системи в Україні відбувається в унікально контроверсійних умовах, супроводжується суперечливими, ситуативними або невчасними рішеннями, однак проведення реформування цієї сфери є важливою частиною зобов’язань України перед Європейським Союзом. На основі репрезентативних результатів авторського самостійного дослідження у формі стратифікованого анонімного опитування-самоспостереження запропоновано і обґрунтовано два блоки предикторів євроорієнтованих концептуальних засад кримінально-виконавчої діяльності - загальні правові предиктори та ціннісно-гуманістичні предиктори, та деталізовано їх вміст. Ці групи предикторів кримінально-виконавчої діяльності визначені шляхом синтезу аксіоматичної значущості громадянської ідентичності, базованої на чинному законодавстві і гуманістичних традиціях, та результатів обробки даних дослідження. Обговорюється перспективи продовження наукового пошуку євроорієнтованих предикторів кримінально-виконавчої діяльності та їх закріплення у проєктах базових актів законодавства України.

Ключові слова: кримінально-виконавча діяльність, концептуальні засади, предиктори, ресоціалізація засудженої особи, безпека суспільства, євроінтеграція.

Концептуальний підхід у реформуванні пенітенціарної системи Фінляндії

Mykhailo Romanov — пн, 25 тра 2026 00:00:00 +0300

В Україні знов активізувалися процеси реформування пенітенціарної системи. Наразі готується проєкт закону «Про пенітенціарну систему». У зв'язку з цим особливо важливим стає вивчення та врахування позитивного досвіду інших країн, яким вдалося успішно пройти цей шлях.

Дослідження присвячено розгляду підходів та методів, які були використані під час запровадження реформ у тюремній системі Фінляндії. Ця країна ще близько п'ятдесяти років тому мала найвищий показник засуджених до позбавлення волі серед країн Європи. Але дуже послідовний та прагматичний підхід до реформ, їх чітке концептуальне усвыдомлення та обгрунтування, послідовне впровадження призвели до того, що сьогодні ця країна є одним з взірців функціонуючої та ефективної служби з виконання покарань. Причому ця система не має ознак каральності та високого рівня порушень прав людини.

В статті відзначається, що саме формулювання концепції та очікувань від пенітенціарної сиситеми, а також врахування готовності суспільства підтримувати саме такий напрям діяльності, призвели до успішності перетворень. Пенітенціарна система Фінляндії побудована на принципах скорочення строків позбавлення волі і скорочення застосування цього покарання. Воно у більшості випадків заміняється штрафами, а у разі реального застосування передбачає можливість переходу до більш м'яких санкцій чи звільнення. Система грунтується на гуманному ставленні до засуджених, їх повній підтримці та готовності приймати у вільне суспільство без суттєвих заперечень. Фінський варіант суспільства «загального добробуту» має розгалужену та боре побудовану систему соціальної підтримки, яка готова до роботи з засудженими. Також підкреслюється, що такий підхід в цілому є результатом того, що Фінляднія належить до країн так званих консенсуальних демократій, що в цілому зумвлює застосування інших методів вирішення соціальних проблем та викликів. Загальним висновком у статті є акцентування уваги на тому, що досвід інших країн є вкрай вижливим для успішних реформ та змін. В той же час Україна має значні соціальні та політичні відмінності, які сьогодні помножені на поточний воєнний стан. Всі ці особливості потрібно безумовно брати до уваги, але це не означає, що використання позитивних прикладів не може бути враховано. Тому пропонується починати реформу пенітенціарної служби саме з визначення довготривалої та стійкої концепції функціонування цієї служби, послідовної інтеграції пенітенціарної системи в загальну структуру соціальних інститутів, встановлення сталих та надійних зв'язків між цими інститутами.

Ключові слова: пенітенціарна система, реформа системи тюрем в Фінляндії, концепція пенітенціарної системи, реформа пенітенціарної системи України.

Доброчесність в системі вимог до прокурора

Катерина Зеленська — пн, 25 тра 2026 00:00:00 +0300

У науковій статті досліджується питання доброчесності як вимоги до прокурора. Актуальність обраної
теми зумовлена важливим значенням формування високих стандартів професійної діяльності прокурора, серед
яких ключове місце посідає доброчесність. Вона виступає не лише етичною категорією, а й юридично значущою
вимогою, що ставиться до прокурорів.
Метою наукової статті є визначення місця і значення доброчесності в системі вимог до прокурора.
Проаналізовано вимогу доброчесності, яка висувається до кандидатів на посаду прокурора, а також до пра-
цюючих прокурорів. Виокремлено особливості, яких набуває ця вимога стосовно вказаних категорій суб’єктів,
а також порядок декларуванню та перевірці відповідності цій вимозі. Доведено, що кандидати на посаду про-
курора мають оцінюватися більшою мірою з погляду їх законослухняності та додержання загальних етичних
принципів, ніж спеціальних антикорупційних вимог та обмежень.
Установлено, що зміст доброчесності є комплексним і включає у себе сукупність позитивних та негативних
вимог щодо незалежності, чесності, непідкупності, сумлінності особи, дотримання нею етичних норм, законос-
лухняної та бездоганної поведінки у професійній діяльності та особистому житті, а також законності джерел
походження майна, відповідності рівня життя особи та членів її сім’ї задекларованим доходам тощо.
Виокремлено такий важливий маркер доброчесності прокурора, як відсутність адміністративних, кримі-
нальних чи дисциплінарних правопорушень з його боку.
Аргументовано, що в умовах, коли вимога доброчесності прямо не передбачена і не регламентована в Законі
України «Про прокуратуру», створюється ситуація правової невизначеності. Для її усунення пропонується за-
кріпити доброчесність серед вимог до кандидатів на посаду прокурора та обов’язків прокурорів. Також обґрун-
тована потреба додаткової регламентації змісту цієї вимоги, який може бути визначений через сукупність
критеріїв, яким має відповідати прокурор чи кандидат на цю посаду.
Ключові слова: доброчесність, прокурор, прокуратура, професійна етика, обов’язки прокурора, таємна
перевірка доброчесності, вимоги до кандидата на посаду прокурора.

Опір як ознака об’єктивної сторони правопорушення, передбаченого ст. 342 Кримінального кодексу України

Владислав Качковський — пн, 25 тра 2026 00:00:00 +0300

У статті здійснено характеристику опору як обов’язкової ознаки об’єктивної сторони складу кримінально-
го правопорушення, передбаченого ст. 342 Кримінального кодексу України (Опір представникові влади, праців-
никові правоохоронного органу, державному виконавцю, приватному виконавцю, члену громадського формування
з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовцеві, уповноваженій особі Фонду
гарантування вкладів фізичних осіб), а також часу його вчинення. Мету статті задекларовано як дослідження
таких ознак об’єктивної сторони вказаного кримінального правопорушення, як діяння у формі опору, а також
часу вчинення правопорушення. Досягнення зазначеної мети надасть можливість оприлюднити висновки,
що сприятимуть виявленню можливих проблем та удосконалення законодавчого регулювання відповідальності
за опір представникові влади чи іншій уповноваженій особі.
Встановлено, що об’єктивна сторона діяння, передбаченого ст. 342 Кримінального кодексу України, харак-
теризується лише активними діями у формі опору. Констатовано факультативну ознаку об’єктивної сторони
даного діяння – час його вчинення, який різниться залежно від категорії потерпілого, а саме: час виконання
представником влади, а також працівником правоохоронного органу службових обов’язків; час примусового ви-
конання рішень державним чи приватним виконавцем; час виконання членом громадського формування з охорони
громадського порядку і державного кордону та військовослужбовцем покладених на них обов’язків щодо охорони
громадського порядку. Зазначено, що опір уповноваженій особі Фонду гарантування вкладів фізичних осіб
не пов’язується із часом учинення аналізованого кримінального правопорушення.
Зроблено висновок, що коло обов’язків, здійсненню яких вчиняється опір, залежить від виду потерпілого,
якому вчиняється опір.
Ключові слова: об’єктивна сторона кримінального правопорушення, діяння, час вчинення кримінального
правопорушення, опір, кримінальна відповідальність.

Єдність та диференціація професійної етики слідчих різних органів досудового розслідування

Юлія Костючок — пн, 25 тра 2026 00:00:00 +0300

У науковій статті досліджується питання єдності та диференціації професійної етики слідчого. Актуаль-
ність обраної теми зумовлена важливим значенням дотримання високих стандартів професійної поведінки
слідчими різних органів досудового розслідування.
Метою наукової статті є визначення співвідношення єдності та диференціації професійної етики слідчих
різних органів досудового розслідування, а також обґрунтування оптимальної моделі регламентації професійної
етики слідчого.
Аргументовано, що єдність професійної етики слідчих визначається єдиним процесуальним статусом слід-
чого та засадами і завданнями кримінального провадження, що є визначальними для його діяльності Крім того,
як на осіб, що виконують функції держави, на слідчих поширюються єдині правила етичної поведінки, визначені
Законом України «Про запобігання корупції».
Доведено, що основу для диференціації професійної етики слідчого створює їх відомча відокремленість.
У межах кожного правоохоронного органу, де є слідчі підрозділи (підрозділи детективів), затверджено окремі
правила (кодекси) етичної поведінки. Значною мірою їх зміст є тотожним, водночас наявні й певні відмінності,
зумовлені специфікою завдань того чи іншого правоохоронного органу.
Проаналізовано відомчі правила (кодекси) етики правоохоронних органів. Виявлено проблему, яка полягає
в тому, що такі документи не приділяють належної уваги регламентації особливостей слідчої діяльності.
Запропоновано створення єдиного кодексу професійної етики слідчого, який би поширювався на всіх слідчих,
дізнавачів та детективів, незалежно від їх відомчої належності. Окреслено можливу структуру такого кодек-
су, а саме: 1) загальні положення щодо професійної етики слідчого; 2) правила взаємовідносин слідчого із про-
курором, слідчим суддею (судом), учасниками кримінального провадження: потерпілим, підозрюваним, захисни-
ком та ін.; 3) етичні основи проведення слідчих (розшукових) дій, збирання та оцінки доказів; 4) етичні обмежен-
ня щодо застосування процесуального примусу тощо.
Ключові слова: слідчий, професійна етика, кримінальне провадження, досудове розслідування, кодекс етики,
правоохоронний орган, правовий статус.

Учасники правовідносин щодо закінчення досудового розслідування складанням обвинувального акта

Євгеній Семеног — пн, 25 тра 2026 00:00:00 +0300

У науковій статті досліджуються учасники правовідносин щодо закінчення досудового розслідування скла-
данням обвинувального акта. Актуальність обраної теми зумовлена важливим значенням завершального етапу
досудового розслідування для розвитку кримінального провадження, а також реалізації процесуальних функцій
та інтересів учасників кримінального провадження.
Метою наукової статті є встановлення кола учасників правовідносин щодо закінчення досудового розсліду-
вання складанням обвинувального акта та визначення ролі кожного з них на цьому етапі.
Учасників правовідносин щодо закінчення досудового розслідування складанням обвинувального акта поді-
лено на дві групи: 1) суб’єкти, які реалізують публічні інтереси (прокурор, слідчий, суд) та 2) суб’єкти, які реа-
лізують приватні інтереси (підозрюваний, захисник, представник юридичної особи, щодо якої здійснюється
провадження, потерпілий, цивільний позивач та цивільний відповідач, їх представники та законні представники).
Проаналізовано повноваження прокурора, слідчого та суду щодо обвинувального акта. Визначено, що ком-
петенція слідчого й прокурора щодо складання обвинувального акта не є досить чітко розмежованою. Запропо-
новано визначити повноваження прокурора змінювати обвинувальний акт та повертати його слідчому для до-
опрацювання.
Обґрунтовано, що роль учасників кримінального провадження, які реалізують свої приватні інтереси, на цьо-
му етапі є обмеженою лише ознайомленням з матеріалами досудового розслідування та обвинувальним актом
та має пасивний характер. Представники сторони захисту при цьому наділяються дещо ширшими правами,
ніж потерпілий, що обмежує можливості останнього відстоювати свої законні інтереси на етапі закінчення
досудового розслідування складанням обвинувального акта. Запропоновано розширити можливості потерпілого
ознайомлюватися з обвинувальним актом та подавати слідчому й прокурору клопотання щодо його коригування.
Ключові слова: кримінальне провадження, прокурор, слідчий, суд, обвинувальний акт, досудове розслідуван-
ня, потерпілий, підозрюваний, захисник.